Header image alt text

Сквирський ліцей

Офіційний сайт

Наша дума, наша пісня…

 Василь Цимбалюк, кандидат педагогічних наук

На початку ХХ століття біля селища Мізин на Чернігівщині на берегах Десни під час археологічних розкопок відбулося сенсаційне відкриття: на палеолітичній стоянці, вік якої близько 20 тисяч років, археологи знайшли стародавній музичний інструмент (із 7 складових частин), виготовлений з кісток мамонта. Тут було знайдено ще браслети, орнаментовані дивовижної краси меандрами, що вказували на сонцепоклонництво наших предків, а також жіночі статуетки. Ця знахідка здивувала світ, бо свідчила про художній геній наших пращурів та ще й коли, набагато давніше, ніж зразки писемності в Кам’яній Могилі (ХІІ тис. до н.е,), в часи Трипільської культури (6–3 тис. до н.е.). Та ще як додати до цього знайдену археологами флейту та сопілку із мамонтових кісток під час археологічних розкопок біля с. Молодове на Буковині, вік яких 40 тисяч років, що було унікальним явищем у всьому світі., то можна прийти до висновку, що наші предки, що споконвіку жили на своїй землі, є найспівучішою нацією, що дала світові найбільшу кількість пісень – близько 300 тисяч, як відзначають фольклористи. Один із героїв творів Юрія Яновського висловив дивовижну думку, що можна спокійно прожити до глибокої старості – і на кожен день знайдеться нова українська пісня.

Який ще народ може похвалитися такими фактами із своєї культури? Навіть один із найспівучіших слов’янських народів поляки, за підрахунком фольклористів, мають на 16 обрядових українських пісень (а вони найстаровинніші) лише одну обрядову пісню. Отаке співвідношення на користь української народної пісні. Тому мав повне право написати наш Великий Кобзар у вірші «До Основ’яненка»:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люде, наша слава,
Слава України!

 Звернімо увагу, що українська народна пісня відзначається особливим ліризмом, неповторною мелодійністю, бо звучить однією з наймилозвучніших мов світу, про що засвідчили Міжнародні конкурси у 20–30-ті роки ХХ століття, про що ми вже писали. А нещодавно став відомий і такий факт, який у нас замовчувався.   У 1935 році у Брюсселі (Бельгія) був проведений Міжнародний конкурс на кращу народну (фольклорну) пісню. У ній брали участь країни Європи, крім, звичайно, України, бо при сталінському тоталітарному режимі існував залізний заслін до країн світу. Але Швейцарія на цьому конкурсі виступила із українською народною піснею «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» і так виступила, що зачарувала журі, і воно присудило швейцарцям перше місце за виконання української народної пісні. А познайомились вони із нею тоді, коли Українська Народна Республіка у 1919 році випровадила у турне по Європі і світу Українську Республіканську хорову капелу під керівництвом Олександра Кошиця, щоб світ познайомився із новонародженою державою Україна та її музичною культурою. Ось якою була правильна політика молодої держави, яка дбала про імідж своєї країни, про гуманітарну ауру своєї нації, яка визначається розвитком культури, а не політикою викривленого дзеркала, як зараз, де в основу розвитку держави не береться освіта і культура.   І це дало свої результати, про що засвідчив Міжнародний конкурс на кращу пісню народу. Хіба ми не повинні гордитися цим, коли не лише наша мова, а й пісня визнані кращими в світі?

А на початку ХХ століття про Україну мало хто знав у Європі. Тому виступ хорової капели під керівництвом О.Кошиця став сенсацією у світовому мистецтві. Наведемо лише кілька висловлювань про її виступи у країнах Європи, а вона виступала і в США та Канаді. Чеський музикознавець Зденек Неєдлі писав: «Мистецтво Української Республіканської капели так глибоко народна, що з нього безпосередньо промовляє до нас своєрідна чиста душа українського народу… Слухаючи цих співів, ми самі стаємо ніби кращими, бо що саме може піднести людину, як не такий чистий людяний погляд на світ…» У Європі появились тисячі схвальних рецензій на висупи Української капели. В одній із берлінських газет писали: «Отже, бачимо народ, який чує в собі  молоду, буйну силу, рветься на волю з вікової неволі. Тепер він піснею бореться за існування і коли б пісня була державою, то Україна б зайняла перше місце поміж народами». Більшість пісень виконувались акапельно, що було дивовижно у США, бо там такого явища не існувало. Крім того, українська після зачарувала світ і своїм багатоголоссям, чого теж не знав європейський фольклор. Олександра Кошиця назвали тоді «найліпшим диригентом», бо він так легко і просто закохав в Україну і її пісню майже весь світ.

Ось яскравий приклад для наслідування в молодій незалежній Українській державі.

Скільки в історії не намагалися знищити нашу культуру, а особливо основу цієї культури – мову, бо без них не може існувати народ, але це не вдалося нашим недругам, бо нас врятувала пісня, яку не вдалося вбити,  як визнають спеціалісти. Хоча останнім часом ми спостерігаємо неприємну річ, коли українська пісня не пропагується на нашій сцені, по телебаченню. У роки незалежності України трохи краща ситуація, а в часи застою при Л.Брежнєві, у пресі висловлювалася і така думка, що якщо б справді ми повірили у НЛО, то інопланетяни б помітили, що в Україні, особливо в селі, зникає пісня, а колись же Т.Шевченко писав:

Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата.

Українці не мислили свого життя без пісні. Вона завжди допомагала їм і в важкі часи.

Пригадаймо, як Олександр Довженко на початку Великої Вітчизняної війни написав свою знамениту статтю «Українська пісня», яка починалася словами: «Українська пісня. Хто не був зачарований нею?.. Яка мати не співала цих легких, як сон, пісень над колискою дітей своїх?..» А потім ідуть слова про те, що виринають із пісні, із сивизни століть наші велетні-герої Богун, Хмельницький, Дорошенко, Сагайдачний, Морозенко і кличуть боротися за Батьківщину. Пісня запалювала бійців на бойові подвиги у боротьбі з фашизмом. Закінчувалась стаття афористичними рядками: «Українська пісня  – це бездонна душа українського народу, його слава».

Так розмірковував О.Довженко у трагічні часи нашої історії і не міг обійтися без пісні.

Нашою піснею зачаровувались видатні представники російської культури. Відомий російський письменник Лев Толстой говорив студентові-українцеві, що відвідав його у Ясній Поляні: «Хто має таку пісню, тому нічого боятися за своє майбутнє. Його час не за горами. Вірите чи ні, що ні одного народу простих пісень я не люблю так, як вашого. Під їх музику я душею спочиваю. Скільки в них краси і грації, скільки дужого молодого почуття і сили!» А видатний російський композитор Петро Чайковський стверджував: « Бувають щасливо обдаровані натури і бувають так само щасливо обдаровані народи. Я бачив такий народ, народ-музикант – це українці». Російський перекладач українських пісень Микола Берг уклав антологію світової народнопісенної творчості і, порівнюючи пісні різних народів, розкриває причини зачарування українською піснею. У передмові до антології він пише: «Чарівна, ніжна й граціозна українська пісня. Скажу більше: в ній є щось, що хапає за серце, щось глибоко задушевне. Як слушно пригодилися тут численні пестливі слова, які неможливо перекласти іншою мовою, навіть і російською. Але не на самих лише пестливих словах створюється чарівливість української пісні. Ця чарівливість розлита в усьому, в словах і порівняннях, а іноді й просто не знаєте у чому: мило та й годі!»

Українською піснею захоплювався геніальний німецький композитор Людвіг Ван Бетховен. Саме він познайомив Європу з відомою українською піснею «Їхав козак за Дунай». В його творчість вплетися чарівним вінком інші українські пісні («Одна гора високая», «Од Києва до Лубен», «Ой на дворі метелиця»), які таким чином ввійшли до скарбниці європейської музичної культури і стали надбанням усього людства.

Не можна не відзначити такого оригінального явища в українській музичній культурі, як кобзарство і народні думи. Ще відомий арабський учений-мандрівник Павло Алеппський, що побував в Україні в середині ХУІІ століття в епоху Богдана Хмельницького, був вражений тим, що в кожному українському селі жінки і діти уміли читати і задаровували його своїм співом. І він зробив такий запис: «Співи козаків радують душу і зцілюють від печалі, бо йдуть вони від серця і виконуються наче з одних уст».

Уже з ХV ст. українські кобзарі, ці народні бояни, Гомери України, дають про себе знати у Європі. Відомий український фольклорист і етнограф Григорій Нудьга у своїй фундаментальній праці «Українська пісня в світі»(1989 р.). підкреслює, що вже тоді українські думи та історичні пісні у виконанні українських кобзарів і лірників стали відомими у всій Європі. А в ХІХ ст. найвідомішим у Європі був сліпий український кобзар Остап Вересай, творчість якого популяризував відомий французький учений А.Рамбо. Прослухавши його виступ у Києві, він усе зробив, щоб про Остапа Вересая узнало більше людей поза межами України.

Але найбільше славу українському кобзарству приніс виходець із Слобожанщини, світової слави бандурист, професор Василь Ємець (1890–1982), що сам виготовляв кобзи і бандури. Його піснями під акомпанемент бандури захоплювались поляки, чехи, німці, французи, грузини, вірмени, донські козаки, литовці, бельгійці та інші народи. Він першим зіграв на бандурі «Місячну сонату» Бетховена, вальси Моцарта і Шопена. З його ініціативи у 1918 році в Києві було організовано Першу кобзарську капелу, на базі якої пізніше виникла Національна заслужена капела бандуристів, яка стала відомою у всьому світі. Музикознавці відзначили, що В.Ємець підняв кобзарське мистецтво на таку височінь, що воно привабило людей різних національностей у світі.

У цьому ж ряду згадаємо відомих українських співаків, які вивели українську пісню на світову арену, були її палкими пропагандистами: Івана Козловського, Анатолія Солов’яненка, Бориса Гмирю, Дмитра Гнатюка, Соломію Крушельницьку, Оксану Петрусенко, Раїсу Кириченко та інших, серед них і нашу землячку Елеонору Іванівну Пилипенко-Миронюк із знаменитого тріо бандуристок «Дніпрянка»,  а також Національний академічний народний хор ім. Григорія Верьовки, Державну заслужену хорову капелу «Думка», вокальні ансамблі «Явір», «Гетьман», які високо несуть славу української народної пісні. Це наша національна гордість, як і відоме тріо «Золоті ключі» яке в складі народних артисток України Ніни Матвієнко, Марії Миколайчук, Валентини Ковальської протягом своєї 40-річної творчої діяльності презентували українську народну пісню не лише в Європі, а й у США та Канаді. Високу оцінку їхній майстерності дав відомий мистецтвознавець Микола Кагарлицький: «Це тріо унікальне в сучасній народній культурі, де три голоси не просто гармонійно злилися, а ніби розчинилися одне в одному, творячи гімн українській пісні». А квартет «Явір» майстерно виконує українські пісні чотирма різними голосами.

Нам є чим гордитися своїм музичним мистецтвом, в якому ще в ХVІІІ ст. прославилися на весь світ українські композитори Микола Березовський та Дмитро Бортнянський. Ім’я Д.Бортнянського викарбуване на меморіальній дошці у знаменитій Булонській академії в Італії поряд з найвидатнішими музичними діячами Європи. А в кінці ХІХ–на початку ХХ ст. на весь світ стали відомі українські композитори Микола Лисенко, Микола Леонтович, Кирило Стеценко, які  написали багато обробок українських народних пісень, а Микола Лисенко поклав на музику чи не половину Шевченкового «Кобзаря».

Тільки боляче стає від того, що багато наших сучасників не знають цих фактів, про які йшлося у статті, або не цінять генія свого народу, тому українська пісня і не зайняла належного місця на українському телебаченні, а на українському радіо її хочуть позбавити квот. А це ж важливий засіб патріотичного виховання підростаючого покоління.

Схаменімося і повернімося лицем до своєї національної культури, яка вже давно зайняла своє вагоме місце у світовому мистецтві. Адже змогла ж наша Руслана на Євробаченні здивувати світ своїм виступом, звернувшись до скарбів  народної культури. На кінець наведу ще одну важливу думку науковців, які підмітили важливу особливість обдарованої особистості, яка найповніше може виразити свій  талант не чужою, а рідною мовою, якою її обдарувала мати, тобто звертаючись у своїй творчості до національного мистецтва.