Header image alt text

Сквирський ліцей

Офіційний сайт

Сквирська чоловіча гімназія

1909 – 1919

Сквирська чоловіча гімназія ім. П.Є.Сувчинського

Сквира – невелике провінційне містечко в Київській області, але  воно має славні традиції в розвитку освіти.

Після шкільної реформи 1864 року, проведеної в Росії, починають організовуватись двокласні училища на Сквирщині. У місті в цей час таке двоскладне училище на основі односкладного було відкрите на території теперішньої школи №2, а з початку ХХ ст. почало функціонувати таке ж училище, що розміщалось на території Сквирського ліцею.

Ці училища незабаром переросли у вищі початкові чотирикласні училища, але вони не давали середньої освіти. Тому на початку ХХ ст. постало питання про відкриття у м. Сквирі гімназії, де учні навчалися б 8 років і здобували середню освіту. Так у Сквирі в 1909 році була відкрита чоловіча гімназія.

Про це подбав багатий дворянин-мільйонер, меценат із Санкт-Петербурга Петро Євтихійович Сувчинський, за фахом інженер Всеросійських шляхів, що віддавав перевагу будівельній архітектурі. Спочатку він у с.Тхорівці Сквирського повіту побудував у 1907 році спиртзавод, а застарілу, малоприбуткову ґуральню у Сквирі, збудовану ним же, віддав сквирянам. Це був винно-очищувальний склад. Невдовзі його опікун Феодосій Чайковський асигнував кошти (5 тис. руб.) на прибудову до колишньої ґуральні молитовної зали з куполом і хрестом на ній. У заново реконструйованому будинку і було відкрито у 1909 році класичну чоловічу гімназію.

На цьому Петро Єфримовмч не заспокоївся. Він розумів: гімназії потрібне більш пристосоване приміщення, яке б відповідало тодішнім європейським стандартам.

Як розповідає учитель-краєзнавець О.В. Пугачевський, пройшло декілька років, і на розі вулиці Ружинської, що межує з Красною, там, де раніше був пустир, з’явилася незвичайна споруда, на фронті якої було записано великими літерами: „Мужская гимназия им. П.Е.Сувчискаго”. Три букви ”СГГ” на мідних пряжках у гімназистів, які мали свою форму, означало: ”Сквирская городская гимназия”. Будівництво було здійснено за проектом українського архітектора Олександра Васильовича Кобелєва (1860-1942), що закінчив Петербурзький інститут цивільних інженерів і відомий як автор архітектурних споруд: вокзалу у Козятині, Держбанку і Комерційного інституту в Києві. На будівництво трьохповерхового будинку гімназії приблизно на 200 гімназистів П.Є.Сувчинський виділив 180 тис. руб. Сам він був у Петербурзі, а фінансування здійснювалось через повітового нотаріуса Вівденка, будівництво вів немісцевий інженер Гомель. У 1914 році було завершено будівництво нового приміщення гімназії. Тоді ж гімназисти перейшли навчатися у це приміщення, яке є архітектурною пам’яткою у Сквирі.

 

Перший випуск Сквирської чоловічої гімназії. 1915 р.

У гімназії приваблювало все: просторі коридори, великі класи, кабінети і майстерні, велика бібліотека, їдальня, великий актовий і гімназичний зали. Тут були прекрасно устатковані фізичний і хімічні кабінети, кімната природознавства з чучелами тварин і птахів, багато колекцій комах земної кулі, копії скульптурних портретів старих мислителів і міфічних персонажів, водопровід, калориферне опалення, каналізація, газове освітлення.

У гімназії підтримувалася сувора дисципліна. Була ідеальна чистота. Паркетна підлога, натерта воском чи парафіном, блищала, як дзеркало. На дверях стояв швейцар Іван Петрович Бабенюк і стежив за тим, щоб гімназисти перевзувалися у кімнатне взуття. За порядком у дворі наглядав сторож, що жив неподалік у будиночку.

Директором гімназії спочатку був І.Григорович, а з 1916 р. – статський радник Ф.М.Іванов.

До революції в гімназії навчалися в основному діти заможних людей, бо за навчання доводилося платити досить чималу суму – 50 рублів. Правда, для тих, хто не міг оплатити навчання, здійснювалась благодійна допомога. Так, випускниця 1919 р. жіночої гімназії Дзевалтовська Валентина Григорівна, що жила згодом в Києві, згадує, що з цією метою в гімназії був організований театр. Вона передала в музей історії школи оригінальні афіші за 1916 р. про постановку п’єси ”Сорванец”, де їй довелось грати роль дівчинки Груші. Виручені за виставу кошти ішли на оплату за навчання тим гімназистам, які не могли його оплатити.

При чоловічій гімназії існували 3-місячні курси, які допомагали випускникам гімназії вступити до університетів без екзаменів.

 2. Історія створення Сквирської чоловічої гімназії

Як свідчать документи із Київського обласного архіву, за дослідженнями учительки Козлової О.Л. та учениці Сквирського ліцею Бондар Ірини, 10 червня 1909 року куратор шкільної округи П.Зілов надсилає лист на ім’я міського голови у місті Сквира Т.С.Стефановського, де повідомляє його про закриття в місті приватної чоловічої прогімназії Ф.А.Дроздовського і звертається до міської управи, що вона має право відкрити чоловічу гімназію замість приватної прогімназії (Ф. 862.– оп.1.– Спр. 249. – Арк. 2а). Це підтверджує і Центральний державний архів України у м. Києві (Ф. 707. – Оп. 281 Спр. 73. – Акр. 1-3).

19 червня 1909р. міський голова Т.С.Стефановський надсилає у Київ постанову Сквирської міської думи про згоду на відкриття в місті чоловічої гімназії. Свій дозвіл на відкриття у Сквирі чоловічої гімназії 15 липня 1909 р. дає і Міністерство народної освіти, але спочатку у складі підготовчого та трьох початкових класів.

Сквирська міська чоловіча гімназія була відкрита 1 липня 1909 р. на території винно-очищувального складу, який належав дворянину Петру Сувчинському, що проживав в Санкт-Петербурзі по вулиці Велика Московська, 10 (ЦДІАУ у м. Києві. – Ф. 707. – Оп. 168. – Спр. 681. – Арк. 2).

Важлива подія в історії гімназії відбулася 2 червня 1910 р., коли на засіданні Сквирської міської думи приймається постанова про подарунок місту маєтку із забудовами, які належали статському раднику П.Сувчинському, де розміщувався навчальний заклад. Передаючи власний маєток у розпорядження гімназії, П. Сувчинський висунув вимогу, щоб до гімназії здійснювався прийом дітей іудейського віросповідання лише 10% , хоча ця вимога постійно порушувалась.

25 жовтня 1910 року гімназію відвідав Київський віце-губернатор Кагікаров і залишив у книзі почесних гостей такий запис: ”Відвідав гімназію 25 жовтня 1910 року, яка залишила хороше враження”.

21 листопада 1910 року в присутності учнів, викладачів, батьків та представників місцевої влади було урочисто відкрито та  освячено домову церкву в гімназії, яку на власні кошти збудував та обладнав А.А.Водинський, дворянин, що утворив акціонерне товариство в Сквирі і збудував вузькоколійку Сквира-Попільня. Вартість будівництва церкви у гімназії становила 6000 руб.

У 1911-1912 рр. гімназія почала відчувати значні труднощі у розміщені учнів, і голова міської думи Т. Стефановський надсилає у 1913 р. лист до Санкт-Петербурга на ім`я П.Сувчинського з проханням дозволити розпочати добудову приміщення для Сквирської чоловічої гімназії.

Але Петро Сувчинський ”протягує жезл доброї волі” і в листі від 3 квітня 1913 р. на ім`я куратора Київської шкільної округи зазначає про будівництво на власні кошти по вулиці Ружинській нового приміщення для Сквирської чоловічої гімназії за проектом відомого інженера-архітектора О.В. Кобелєва, яке буде передане у власність м. Сквири.

Відкриття нового приміщення чоловічої гімназії відбулося 16 серпня 1914 року. Тоді ж було освячено новозбудоване приміщення гімназії на кошти П. Сувчинського, а також будинкову православну церкву при ній. (ЦДІАУ в м. Києві. – Ф. 707. – Оп. 164. – Спр. 342. – Арк. 5-6).

 3. Меценат Петро Сувчинський (спогади внучки)

Петро Євтихійович Сувчинський (Совчинський) – інженер-залізничник,  голова Петроградського товариства залізниць, а в роки Першої світової війни – голова ради Петроградських військових сполучень. Але більше займався будівництвом.

Пан Старшинський, що володів селом Тхорівкою на Сквирщині, на початку XX ст. програв у карти у Санкт-Петербурзі Петру Євтихійовичу Сувчинському. П. Сувчинський був дворянином, освіту здобув у Санкт-Петербурзі. Заволодівши селом Тхорівкою і маючи чималі капітали, він зайнявся там будівництвом: збудував палац, спиртзавод з чотирма будинками на його території, церкву, три будинки школи, склад зерносховища, їдальню, будинок, де згодом був магазин. Продовжував займатися будівництвом у Сквирі: збудував приміщення жіночої та чоловічої гімназій, ґуральню, спиртзавод, синагогу, приміщення земської управи, здійснив добудову Успенського собору.

Помер Сувчинський 25 липня 1916 року. Привезли його тіло із Петербурга, поховали у Тхорівці, як він заповідав. Могила його була мурована, висотою один метр.

У нього був рідний син Петро Петрович, який прийняв німецьке прізвище Петерсон (під час революції після смерті батька він з мамою виїхав до Німеччини). У час Другої світової війни приїжджав на Сквирщину, на могилу свого батька. Врятував село Тхорівку від розправи Коха, коли той зібрав на сходку все населення і дуже кричав. Петерсон П.П загинув у роки Другої світової війни.

Авторка цих спогадів Богаченко Антоніна Степанівна є незаконно народженою внучкою Петра Євтихійовича Сувчинского. Коли П.Сувчинський на перших порах жив у Тхорівці, то в його прислузі була жінка-наймичка, вона варила йому їсти і мала від нього дитину. Так появився на світ незаконно народжений хлопчик, якого нарекли Степаном. Він був батьком Антоніни Степанівни.

Богаченко А.С. довгий час працювала у Сквирі у товаристві сліпих до 1976 року. Потім жила у селі Тхорівці по вулиці Пролетарській, 78. Була одинока, хвора, погано бачила. Подала у Міжнародний Червоний Хрест ще у 1998 році на пошуки за кордоном, зокрема в Німеччині, родичів Сувчинських.

 4. Із спогадів О.О. Бойко про чоловічу гімназію

Як згадує випускниця Сквирської жіночої гімназії Бойко Олена Омелянівна, відкривали нове приміщення чоловічої гімназії у Сквирі 16 серпня (30 серпня за новим стилем) 1914 р., якраз перед початком нового навчального року. Після освячення будинку всіх завели у велику, гарно оздоблену залу, в якій влаштували вівтар. Із гальорки, де знаходився церковний хор, в якому співала і Бойко О.О., за що мала знижку з оплати за навчання на 50 відсотків, бачила все, що діялось у залі.

Серед почесних гостей був старенький чоловік у мундирі  – Петро Євтихійович Сувчинський, поруч стояв його син Петро Петрович. Хлопці зайняли місця ліворуч у залі, дівчата з жіночої гімназії  – праворуч. Урочистості тривали майже п`ять годин, деякі гімназисти почували себе погано, навіть непритомніли.

Хлопці відразу стали навчатися у новозбудованій гімназії, а дівчата перейшли у їхнє колишнє приміщення.

У 1914 році почалась Перша світова війна. Через рік дівчат переселили у чоловічу гімназію. Хлопці вчились на першому поверсі, а дівчата – на другому. У приміщенні жіночої гімназії організували шпиталь для тяжкопоранених солдатів.

Вчились сумлінно. Ретельно готувались до екзаменів, які проводились у залі. Поважали своїх учителів. Обговорювали книги, дискутували, готували музичні вечори. Серед гімназистів були чудові декламатори, співаки, музиканти.

У 1916 році усі гімназисти проводжали 87-річного Петра Євтихійовича Сувчинського (1829-1916) в останню путь. Попереду йшов хор гімназистів, що під керівництвом учителя Григорія Степановича Сарани співав псалми, слідом коні везли в катафалку домовину з покійником, доставлену з Петрограда. Поховали його праворуч від власного маєтку в Тхорівці. Не в склепі, а в звичайній могилі, як він заповів.

 5. Навчально-виховний процес у гімназії

Фізичний кабінет гімназії

Як свідчать архівні документи, нове приміщення для Сквирської міської чоловічої гімназії було передане у власність Сквири П. Сувчинським у 1914 році, коли його збудували. Будинок був кам`яний, просторий, у два поверхи по краях і третім поверхом посередині. У підвалі лівого крила розміщувались їдальня, гардероб, гімнастичний зал. А в підвалі правого крила – приміщення для нижчих службовців.

На першому поверсі будинку в лівому крилі знаходилась квартира директора, яка мала 7 кімнат з усіма зручностями. У середній частині першого поверху розміщувався фізичний кабінет з амфітеатром, при ньому була хімічна лабораторія та дві кімнати для приладів. Далі – канцелярія та учнівська бібліотека. У правому крилі знаходилося 4 класні аудиторії. Вздовж усього будинку був довгий і широкий коридор.

На другому поверсі у лівому крилі знаходилась квартира інспектора , яка мала 6 кімнат з усіма зручностями. В середній частині розміщувався актовий зал розміром 13,5 м. х 18,5м і висотою 8,5 м. у кінці зали на півколом розташовувалась православна церква на підвищенні розміром 8 м х 10 м., художнє оздоблення іконостасу виконав художник Строговський з Московського училища. Над православною церквою знаходився купол, увінчаний хрестом. У правому крилі вздовж коридору розміщувалися 5 класних кімнат. Коридор такий же, як на першому поверсі, довжиною 60 м, а шириною трохи більше 4 м.

На третьому поверсі над середньою частиною будинку розміщувалась кімната для хору, яка виходила в актовий зал. Тут же були дві аудиторії – природничий та географічний класи.

У середній частині підвального поверху розташовувались власна електрична станція, паробетонна опалювальна система та клас ручної праці. У гімназії були внутрішні туалети на першому і другому поверхах.

Сквирську міську чоловічу гімназію відносили до розряду гімназій, що мали найкращі приміщення на території Російської імперії. Вона відповідала тодішнім європейським стандартам.

Гімназія належала до середніх загальноосвітніх закладів, де навчання тривало 8 років. Це була класична гімназія., яка давала право її випускникам вступати до університетів.

У Сквирській гімназії вивчали: Закон Божий, російську та слов’янську мови, латинську та грецьку мови, історію, географію, математику, фізику, французьку, німецьку мови, природознавство, каліграфію, малювання.

До першого класу гімназії зараховували хлопчиків, які досягли 10 років, але не біліше 11 років. Потрібно було скласти вступні екзамени, які проводились так же, як і перевідні, з 15 по 31 травня.

Спочатку кількість гімназистів була невелика. Так, у 1910-1911 навчальному році тут навчалося 128 гімназистів, серед них православних – 83, католиків – 27, старовірів – 1, лютеран – 2, іудеїв – 15. А в 1917-1918 навчальному році уже було 358 гімназистів.

Календар для учителів, який видавався у Петербурзі, за 1916 рік повідомляє, що в Сквирській гімназії разом з підготовчими класами було 229 учнів, викладачів – 16, в 1915 році закінчило гімназію 17 осіб.

Гімназія мала фундаментальну та учнівську бібліотеки. У фундаментальній бібліотеці на 1 січня 1918 року було 337 назв книг у 728 томах, а в учнівській бібліотеці, яка частково розміщалася по класах, – 917 назв у 2385 томах.

При гімназії існувала метеорологічна станція, відкрита у 1912 році. Щоденні триразові спостереження проводилися учнями старших класів під керівництвом учителя П.С. Пашковського.

При гімназії існував хор для церковного співу, яким керував учень старшого класу. Хор брав участь у богослужіннях, що здійснювались у домовій церкві при гімназії.

Гімнастику викладав тимчасово запрошений полковник у відставці, а вчитель перебував у діючій армії. Уроки гімнастики проводилися у спеціально обладнаному підвалі, світлому і просторому, повністю оснащеному гімнастичними снарядами для занять.

Розклад екзаменів

По закінченню навчального року вихованці гімназії складали екзамени у приміщенні актового залу. Випускні екзамени першого випуску 1915 року склали 17 осіб, у 1916 році – 16 осіб. Всі випускники гімназії вирішили поступати у вузи, а три із них  – навчатися у військових училищах.

Гімназія не мала гуртожитку, учні проживали на квартирах. Плата за навчання зростала, у 1916 році вона вже була 100 рублів.

При гімназії працювали лікарі, особливою повагою користувалась лікар-стоматолог Постемпська Є.К., яка безкоштовно надавала допомогу учням гімназії.

Навчання в гімназії розпочиналось щоденно із загальної ранкової молитви православних учнів у актовому залі, а католиків – у окремому класі. Після цього всі учні в залі виконували народний гімн.

Випуск 1919 року. У центрі - директор гімназії Ф.М.Іванов

У гімназії часто проводились літературні вечори, виставки виробів учнів, свята християнської співдружності, вечори шахістів, екскурсії, театральні вистави. Деякі вечори були платні, але плата була невелика – не більше 5 коп. Частина коштів витрачалася на організацію вечорів, а решту віддавали на потреби Першої світової війни. Так, у березні 1917 р. на фізичному вечорі з виставкою учнівської творчості було зібрано 103 крб. 50 коп., частина цих коштів була витрачена на пасхальний стіл для поранених воїнів, а решта – на утримання дітей притулку міста Сквири.

Гімназисти протягом 1916-1917 н.р здійснили 7 екскурсій на винний склад, пивоварний завод, до Єрчиківського лісу, в с.Камяну Греблю,Таборів,  на Шамраївський цукровий завод та ін.

 6. Викладацький склад гімназії

Викладачі Сквирської гімназії

 

У спеціальних педагогічних календарях за 1916-1918 рр. сказано, що в 1916 р. у Сквирській міській чоловічій гімназії було 16 викладачів, у 1917 р. – 23, 1918 р. – 20.

Першим директором навчального закладу з 1-го вересня до 7 жовтня 1909 року був І.М. Росоптовський , а з 7 жовтня 1909 року до 15 грудня 1912 року – І.Григорович. З 15 грудня 1912 року до 1915 року директором гімназії був П.Левицький, а з 1915-1916 н.р і до закриття навчального закладу  –Іванов Федот Микитович.

Іванов Ф.М. закінчив Київський університет Св. Володимира, мав звання статського радника. Серйозний на вигляд, він був напрочуд доброю і тактовною людиною. До гімназистів звертався на ”ви”. Жив із сім’єю при школі. Виходець із небагатої сім’ї, він був людиною простою, але високоінтелігентною, з великим професійним досвідом і прогресивними поглядами. Про нього теплі спогади зберегла згадувана вже нами випускниця жіночої гімназії 1919 року О.О.Бойко:

„Ніколи не забуду, як нас усіх вишикували у актовому залі і як директор гімназії Іванов розповідав нам про Лютневу революцію 1918 року. Перші слова, які він промовив, були: „Панове! Вітаю вас із падінням царського самодержавства!”

Хто з тодішніх учнів не пам’ятає уроків Федора Микитовича, особливо його розповіді про революційно-демократичних письменників, зокрема про російського письменника В.Короленка, якого він особисто знав ще з Полтави”.

Директор не покинув гімназію напризволяще ні в тяжкі роки громадянської війни, ні пізніше, в нелегкі повоєнні роки. Разом з учителями і батьками він охороняв її, заготовляв паливо, щоб хоч як-небудь обігріти холодні класи, здійснював ремонт, збирав натуроплату для вчителів. Був лояльним до радянської влади. Тому й очолив з 1920 року україномовну трудову школу ім. І.Франка, потім російськомовну ім. В.Короленка. А в кінці 20-х років виїхав у Білу Церкву, де завідував Білоцерківським історико-краєзнавчим музеєм.

Більшість учителів, які працювали під керівництвом Ф.М.Іванова, були молоді, енергійні люди, також випускники з університетською освітою. Людьми високої культури і громадянського обов’язку були і сини Іванова: викладач малювання Георгій Федотович і викладач праці та фізкультури Сергій Федотович. Останній сам зробив ремонт зруйнованої в роки громадянської війни опалювальної системи в гімназії, був ініціатором створення майстерень з токарної і слюсарної справи. А Георгій Федотович прекрасно малював, організував гурток малювання і скульптури у гімназії.

Анатолій (перший зліва) та Софія (перша справа) Ляхніцькі серед викладачів гімназії

Багато матеріалів передала у музей історії школи вчителька Ляхніцька Надія Петрівна, а серед них – документи про своїх дядька і тітку, які були викладачами Сквирської гімназії. Це подружжя Ляхніцьких: Анатолій Григорович – викладач історії і Софія Миколаївна (дівоче прізвище Захаржевська) – вчителька підготовчих класів до гімназії.

Анатолій Григорович був вимогливим, але справедливим учителем, мав чітку дикцію викладача і вміння викладати матеріал в доступній і зрозумілій формі. Певний час працював інспектором з освіти. Грав на скрипці, любив шахи. Будучи сином статського радника, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира у 1909 р. і одразу став працювати у Сквирській чоловічій гімназії. У виписці з формуляра від 20 січня 1915 року вказано, що за 18 нормативних годин А.Г.Ляхніцький у гімназії одержував за рік 1350 рублів, за класне наставництво – 600 рублів, мав першу п’ятирічну надбавку 400 рублів. Такою була зарплата викладача гімназії.

Софія Миколаївна Захаржевська теж у 1909 році закінчила в м. Ромни Чернігівської губернії гімназію, а в 1911 р. вони одружились з Анатолієм. Софія Миколаївна працювала у підготовчих класах гімназії. Вона була чудовою рукодільницею, гарно в’язала. Її батьки, Захаржевські, мали десятеро дітей – чотири сини і шість дочок. Цікаво, що всі доньки обрали вчительську професію. У такій же вчительській династії виростав і Анатолій Григорович Ляхніцький, адже його батько Григорій Анатолійович, закінчивши фізико-математичний факультет Петербурзького університету, працював викладачем у гімназіях, а потім був директором Вінницького реального училища, за свою педагогічну діяльність нагороджений орденами Св. Володимира, Св. Анни, Св. Станіслава.

У 1924 році Анатолій Григорович Ляхніцький (1884-1949) із Софією Миколаївною (1887-1948) виїжджають до Білої Церкви, де Анатолій викладає історію та німецьку мову в агрошколі, а потім у сільськогосподарському інституті, а Софія − математику у Білоцерківській школі № 4. Їхня донька Наталія, продовжуючи педагогічну династію Ляхніцьких, працювала викладачем у сільськогосподарських технікумах м. Сквири та Фастова.

Одним із найкращих викладачів гімназії був учитель природознавства і географії П.С. Пєшковський. Уроки він проводив цікаво, переконливо, з використанням наочності. Багатою була кімната з природознавства. Велике чучело ведмедя з цієї кімнати зберігалося в школі навіть в післявоєнний період.

Латинську мову гімназії викладав сам директор Іван Григорович. Це був досвідчений викладач, наділений вмінням жваво проводити уроки на високому науково-методичному рівні.

Крім того, викладачами гімназії були: учитель російської мови І.Ф Ларюшкін, викладач математики Є.К. Криницький, географії Г.А Самойлович, німецької мови К.ВЛяшенко, французької мови Є.П Яворська, співів Г.Г. Сарана, гімнастики К.А Нарк та ін. Секретарем був В.І Швед.

  7. Карл Болсуновський − організатор музею в гімназії

Професор К.В.Болсуновський

У своєму щоденнику, який зберігається у Білоцерківському краєзнавчому музеї, в листопаді 1917 року, перебуваючи у Сквирі, професор Карл Васильович Болсуновський (1838 − 1924) занотував: ”Живу як самітник, але не без справи, влаштовую при тутешній гімназії музей імені мого батька та дядька, тобто Болсуновських”.

То хто ж такий К. В. Болсуновський?

Довгий час це ім’я замовчувалося, не подавалося в радянських енциклопедіях і довідниках. Але це був визначний український вчений, професор, що написав більше 30 книг з історії України, археології. Зокрема він як учень В. Хвойки та В. Антоновича досліджував трипільську культуру, родові знаки князя Володимира, вивчав нумізматику, геральдику. Крім того, він був одним з організаторів музейної справи у Києві і в Київської області. Всі його архівні матеріали зберігаються у Білоцерківському краєзнавчому музеї. Вперше вже у роки незалежності України детальні відомості про його життя і творчу діяльність опубліковані в статті Олександра Кучерука ”Карло Васильович Болсуновський” (журнал ”Археологія”,1992, №3).

Народився К.В. Болсуновський у м. Сквирі 1838 р. в родині правника Василя Несторовича Болсуновського та Франціски Бігуновської. Початкову освіту здобув дома, у Сквирі, потім у Немирівській гімназії. У 1861 р. поступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Після смерті батька виховувався у дядька І.М. Болсуновського. Був домашнім учителем, потім вступив на службу у французьке товариство Києво-Брестської залізниці. У 1910- р. К. Болсуновський працює охоронцем Київського міського музею, куди він передав свою велику колекцію (біля 2000) українських писанок. Перед самою революцією 1917 року їде лікуватися у Крим, а влітку 1917 року приїздить у Київ, але там виявились несприятливі умови для наукової роботи у вирі революційних перетворень. Тому він продає свій будинок у Києві по вулиці Саксаганського і їде до рідного гнізда у Сквиру. Тут він починає організовувати музей у чоловічій гімназії на основі своїх багатющих колекцій. Старожили згадують, що у музеї був великий портрет мецената П.Є. Сувчинського, іменем якого була названа гімназія. Виконав його син директора гімназії Георгій Федотович Іванов. Потім цей портрет потрапив після його смерті у Білоцерківський краєзнавчий музей.

У 1919 році він став організатором і повітового краєзнавчого музею у самій Сквирі. Про Карла Болсунського як свого друга, „старого казкаря вечірнього”, згадує М.Т. Рильський у поемі ”Чумаки” і автобіографічному оповіданні ”Коли копають буряки”, де професор названий ”дідом Низовським”, бо він жив у Сквирі по вулиці Красній,6 у будинку на спускові у долину, коли йти до теперішнього Меморіалу Слави.

У 1920 році до Сквири із с.Верховні Сквирського повіту, де у ХІХ ст. бував французький письменник Оноре де Бальзак, прибуло 175 підвід. На них були колекції Ржевуських-Ганських, серед яких виділялись стародавні картини, цінні опудала, меблі. Частина цієї колекції попала і до створеного в чоловічій гімназії К.Болсуновським музею.

Помер К.В.Болсуновський у жовтні 1924 року у Сквирі в нужді та самоті, на 86 році життя. Доглядав його Є.Моторнюк, якому він давав до цього уроки французької мови.

Похований на старому польському кладовищі. Після його смерті усі музейні експонати із Сквири були передані у Білоцерківський краєзнавчий музей його директору М.Дроздову, приятелеві К.Болсуновського з музейної справи.

 8. Максим Рильський і процес українізації в гімназії

Молодий Максим Рильський був тісно зв’язаний із рідною йому ще з дитинства Сквирою, яку він образно назвав „зеленокудрою”. Тут жив його кращий друг, народний колекціонер Й.Я.Магомет, а в земській управі працював його рідний брат Іван, який у першій половині 1917 році навіть очолював Сквирську Народну управу після Лютневої революції У Сквирі у Максима Рильського 1895-1994 було в молодості багато друзів, він дружив і з гімназистами, тут він пережив почуття першого юнацького кохання до юної гімназистки Тетяни Катілевської, про що згадує у своєму вірші „Знов у Сквирі”:

Привіт тобі, дерев зелений диме,
Привіт будинкам, що колись я знав.
Тут я ходив ногами молодими,
І тут я серцем молодим кохав.

А в 1918році він був навіть організатором проведення курсів з української мови для вчителів повіту в стінах Сквирської чоловічої гімназії.

Як відомо, за Гетьманату в Україні почався процес українізації як один з головних напрямків політики Української держави. П. Скоропадський у „Грамоті до всього українського народу” підкреслював, що державною мовою в Україні є мова українська. Тому і почався процес українізації, який торкнувся в першу чергу навчальних закладів.

Влітку 1918 року (в серпні) в приміщені Сквирської чоловічої гімназії розпочалися курси з підготовки вчителів української мови для шкіл повіту. У місцевого краєзнавця О.В. Пугачевського зберігаються спогади Катерини Олексіївни Катілевської, яка закінчила Сквирську жіночу гімназію, а потім працювала вчителькою вищепочаткового училища в Сквирі. К.О. Катілевська згадує, що такі курси відбувалися влітку у приміщенні Сквирської чоловічої гімназії. Вона пам’ятає, що в їхньому сімейному альбомі була велика групова фотографія, на якій зображено більше ста учителів в українському національному вбранні, адже переважна більшість їх була із сіл повіту і за походженням українцями.

Проводили ці курси викладачі: Максим Тадейович Рильський, Катерина Олексіївна Катілевська та Тетяна Олексіївна Катілевська. Після проведення курсів для вчителів повіту ці ж три викладачі  проводили такі ж курси для службовців земської управи, навчаючи їх веденню документації українською мовою. У листопаді 1918 року після проведення курсів вони сфотографувалися. На відомій для сквирян фотографії із службовцями земської управи стоять на передньому плані М.Т.Рильський, К.О.Катілевська та Т.О.Катілевська, які проводили курси.

Але процес українізації шкіл повіту, зокрема й гімназії, проходив не легко. Про це довідуємось із сімейного листування згадуваної нами родини Ляхніцьких, члени якої працювали в чоловічій гімназії у Сквирі, яка з 1920 року була реорганізована у трудову школу №1 з українською мовою навчання. Подаємо уривки з листа Петра Григоровича Ляхніцького (1902-1941), брата викладача гімназії Анатолія Ляхніцького, який він написав із Сквири 28 квітня 1920 року у Київ своєму батькові Ляхніцькому Григорію Анатолійовичу (1861-1922). У цей час Петро Ляхніцький був учнем 7 класу Київського реального училища. У своєму листі він передає цінні відомості про історико-культурні процеси, які відбулися у Сквирі, і зокрема в чоловічій гімназії, у ті складні пореволюційні роки.

”Під час перебування мого в Києві відділом освіти у Сквирі був проведений розподіл викладачів у навчальні заклади. Як і передбачалось, у чоловічу гімназію пройшли майже всі колишні викладачі, за винятком Соні (це дружина А. Ляхніцького). Остання ж зачислена в запас для російської школи (справа в тім, що існуюча чоловіча гімназія підпадала під українізацію, а жіноча гімназія залишилася із російською мовою викладання).

24 квітня Соня одержала від відділу освіти повідомлення, що призначена викладачем у нижчому жіночому початковому училищі (наступного дня на засіданні педагогічної ради гімназії її зарахували викладачем підготовчих класів гімназії).

18 квітня учительська профспілка зібрала засідання з приводу розподілу викладачів. На цьому засіданні була висунута резолюція протесту проти українізації гімназії і було вирішено апелювати з цього питання до ревкому. В ревкомі питання це вже обговорювалося: результати його поки що невідомі, але ходять чутки, що більшість членів ревкому стоять на боці профспілки.

Заняття в жіночій гімназії почалися 21 квітня, в чоловічій гімназії – 22-го. Жіноча гімназія проводить заняття в приміщенні чоловічої гімназії в першу зміну (з 10 години). В чоловічій гімназії уроки починаються о 5 годині вечора.

22 квітня відбулося перше засідання реорганізованої педагогічної ради чоловічої гімназії. На цьому засіданні проведені вибори президії.

Головою ради вибрали Федота Іванова, товаришем же голови – Толю (Анатолія Ляхніцького), за яких голосували 9 чоловіків із 15. Українці настирливо, але безрезультатно намагалися провести своїх кандидатів. Цікаво, що представники в раді від учнів – майже всі українці”.

Як бачимо, процес українізації гімназії ішов не так просто, але з нового навчального року в 1920 р. гімназія була перетворена в Сквирську трудову школу №1 з українською мовою викладання.

  9. Аркадій Любченко – випускник Сквирської чоловічої гімназії

Аркадій Любченко

1930 року в Україні друкувалося 259 письменників, а після 1938 р. – лише 36. Серед тих письменників, які зникли з української літератури, був і Аркадій Любченко. Це яскрава постать в нашій літературі, кращий друг Миколи Хвильового з організації ”Вапліте”, але його ім`я настирливо замовчувалось. А недавно вияснилось, що він закінчував Сквирську чоловічу гімназію.

У домашньому архіві сквирського краєзнавця Юрія Івановича Пасічника є газета „Сквирський вісник” за 1918 рік, де згадується про те, що на одному з вечорів виступав із своїми віршами учень Сквирської чоловічої гімназії Аркадій Любченко. А в 1990 році журнал „Незалежність” у першому номері друкує солідну статтю на дві сторінки Сергія Лавренюка „Він жив…”, в якій розповідається про трагічну долю письменника,  повідомляється, що він закінчив Сквирську гімназію. Згодом Віталій Дончик у своїй „Історії української літератури ХХ століття” відводить аж 9 сторінок, щоб подати літературний портрет Аркадія Любченка (1899-1945), де зазначає: ”Період особистісного й творчого ставлення пов’язаний з містечком Сквирою на Київщині, де з 1912 по 1918 рр. Любченко продовжував освіту, заробляючи на прожиття репетиторством, пробував писати, навіть опублікував у газеті „Сквирський вісник” свої перші вірші, низку статей і фейлетонів”.

Народився Аркадій Любченко 7 березня 1899 р. в с. Старо-Животові Уманської округи в селянській сім’ї, навчався в церковнопарафіяльній школі, а з 1912 року – у Сквирській чоловічій гімназії, яку закінчив у 1918 році. Потім вчився у Київському університеті. У 1918-1920 рр. брав участь у національно-визвольній боротьбі українського народу.

До постійної письменницької роботи перейшов у 1923 році. У Харкові стає секретарем організації ”Вапліте” (1926-1928 рр.). у цей час видає свої найвідоміші твори: збірку прози ”Буремна путь” (1926), повісті ”Образа” (1927), ”Вертеп” (1929) та ін. Його популярність як письменника зростає. Але розгромлено літорганізацію ”Вапліте”. Навесні 1933 року Аркадій Любченко з Миколою Хвильовим подорожують по українських селах і бачать страшні картини голодомору. Скоро М. Хвильового не стало, а Аркадій Любченко замовкає як письменник на довгі роки як знак протесту на те, що робилося в країні. Продовжував писати лише свій „щоденник”, який був опублікований уже в роки незалежності.

Почались переслідування. Його заарештовують 1938 р., але скоро випускають. З початком війни Аркадія Любченка мали евакуювати з Києва до Уфи, але він по дорозі тікає і переховується в Харкові та Києві. На пропозицію окупаційних властей працювати у газеті „Нове українське слово” відповідає відмовою. Бере участь у Львові в русі українського національного відродження. У 1943 році його заарештовують німці і тільки весною тяжко хворого випускають. Він виїжджає за кордон, але там довго не прожив, похований у м. Бад-Кісінгені в Німеччині. Помер письменник 25 лютого 1945 року.

Складним було життя цього письменника, який займає важливе місце в історії українській літератури. Для сквирян цей письменник цікавий тим, що він починав свою літературну творчість ще у гімназичні роки на Сквирщини, де й формувалися його світоглядні позиції.

 ***

Як бачимо, Сквирська чоловіча гімназія, що була заснована в 1909 році, за десять років свого існування до 1919 року, після чого вона була реорганізована у Сквирську трудову школу № 1 ім. І. Франка з українською мовою викладання, вважалася одним з найпрестижніших навчальних закладів у Київській губернії, а за архітектурною будовою чи не найкращим навчальним приміщенням у Російській імперії. Унікальність гімназії полягала у наявності при ній православної церкви, яка була освячена в серпні 1914 році на честь Петра Галатійського.

Саме приміщення гімназії з просторими класними кімнатами, коридорами, актовим залом, збудована на кошти мецената П. Є. Сувчинського, вважається зараз архітектурною пам’яткою у Сквирі і оберігається законом. До цього часу воно викликає у відвідувачів захоплення.

Високоінтелектуальний склад викладачів гімназії з вищою університетською освітою, очолюваний статським  радником Ф.М. Івановим, запровадив такі традиції в гімназії (особливо з патріотичного, морального, фізичного виховання, зорієнтовані на виховання гармонійно розвиненої особистості), які можуть бути повчальними і в наш час.

До діяльності гімназії були причетні такі відомі культурні діячі, як професор Карл Болсуновський, що організував музей у гімназії, його кращий друг у Сквирі Максим Рильський, що в 1919 році, як свідчить меморіальна дошка, працював у садовому відділі Сквирської народної управи разом із провідним народним селекціонером Й. Я. Магометом і проводив курси учителів української мови в актовому залі Сквирської чоловічої гімназії. Ця гімназія виховала такого талановитого письменника, як Андрій Любченко.

Сквирська міська чоловіча чоловіча гімназія до революції була важливим освітнім осередком не лише на Сквирщині, а й на територій Поросся.

Цимбалюк В.І. Від гімназії – до ліцею: Столітня історія навчального закладу. – Біла Церква, 2009. – 304 с.